У Корюківці відбувся скорботний мітинг, присвячений 70-м роковинам Корюківської трагедії


У Корюківці відбувся скорботний мітинг, присвячений 70-м роковинам Корюківської трагедії

Цього дня у Корюківці відбувся скорботний мітинг, присвячений 70-м роковинам Корюківської трагедії 1943 року. Тисячі людей прийшли покласти квіти до Меморіалу на честь героїчного опору жителів цього містечка німецько-фашистським загарбникам. Також в урочищі Гай було закладено капсулу у фундамент Меморіального Хреста першої черги будівництва Меморіального комплексу. Архієпископ Чернігівський і Ніжинський Амвросій відслужив поминальну літію...

Скільки вже років напередодні цього дня зустрічаюсь із людьми, які пережили криваву розправу німецько-фашистських катів, урятувалися і відбудували нову Корюківку! Завжди щемно на серці від розповідей, згадок, переживань! Та з кожною весною свідків трагедії все менше й менше приходить до пам’ятника жертвам масових розстрілів мирного населення на мітинг у традиційні дні скорботи. Одні вже сплять вічним сном, іншим несила вийти з дому...

Останні свідки

«Штатна виступаюча»
Її квартира замкнена. На вікнах – фіранки. Ольги Романівни Суровець, моєї вчительки, немає вдома. Стареньку забрала до себе донька в Чернігів. Не може немічна мати вже сама жити. Хвороби дошкуляють до безтями, майже зов­сім не бачить. Хіба ж вона залишила свою дорогу Корюківку, якби здоров’я хоч трішки було більше?!
Ольга Романівна часто виступала в нас на мітингах пам’яті як свідок трагедії. Голос чіткий, але, правда, часто тремтів. Інколи вона перебирала передбачуваний час, і в натовпі молодих корюківців відчувалося невдоволення. Мовляв, скільки можна говорити? Минулого року виступала і нині... Скільки можна?
Звідки їм було знати, як умовляли стару вчительку слово сказати – перед усім людом! Просили й інших свідків, але кому потрібні переживання? Серце може зупинитися!
Ольга Романівна погоджувалася. Вона стояла перед мікрофоном на білому снігу, наче на гарячому піску. Чи знає хто, що в 1941-му її випускний клас зустрічав світанок у перший ранок Великої Вітчизняної війни? Вона не любила, коли цю війну називали Другою світовою. Не треба за це її зневажати. Майже всі однокласники Ольги Романівни загинули на фронті, у партизанських лісах і під час корюківської трагедії. Їй вдалося врятуватися. Коли радянські війська звільнили рідне місто, Оля Суровець складала перші списки загиблих корюківців. Вони в архіві є й досі.
Людині властиво за чимось жалкувати. Так і мені. Першого березня на мітингу, де будуть не лише корюківці, а й люди з Києва, Чернігова, не вистачатиме голосу дорогої вчительки.
 

Іванова «енциклопедія»

У житті повелося: про кого пишу – довго пам’ятаю й підтримую зв’язки. Недавно телефоную Івану Лукичу Стельмаху з далекої вулиці. Голос бадьорий:
– Усе добре! Роботи вистачає. Ще не охолов!
Дід Іван не тільки великий трудівник, а й жартівник. Зовсім сліпий, але навіть ображається, якщо хтось починає його жаліти. Живе сам, до дочок відмовляється їхати. Пере, їсти готує, посуд миє, сніг від порога й до вулиці розчищає. Радіє всім, хто до нього двері відчиняє. Зачастили музейні працівники й журналісти. Останні були з Києва, коли знімали документальний фільм про корюківську пожежу. В Івана Лукича сиділи три години. Дідок притомився, та їм не зізнався. Розповів, що бачив і чув тоді, 1 березня 1943 року. Бачив, як гітлерівці встановлювали кулемет на вузькоколійці й косили вогнем усіх, хто тікав на околиці в сусідні Милейки. Називав багато імен знайомих, яких по-звірячому вбили й спалили. Трьохсот не забув.
В Івана Лукича не голова – енциклопедія. Пам’ять хороша. Знає достеменно, хто з його роду і як воював, чи не хилив голову. Про будь-кого зі свого кутка може довго розповідати. Пам’ятає всіх однолітків, яких убито кривавого березня, знає, за якою партою сиділи, як училися і бешкетували, тільки про перше втрачене кохання не всім розказує. Ворожа куля ту дівчину на дорозі наздогнала. Доньку назвав її іменем...
 

Дві доби у в’язниці

Корюківців убили й спалили живцем після масштабної партизанської операції. Помста!
Народні месники зуміли визволити з в’язниці багатьох своїх рідних, інших земляків, на яких чекала смертна кара.
Дві доби серед ув’язнених були Нестор Скрипка, батько секретаря підпільної комсомольської організації Федора Скрипки, з трирічною онукою Світланкою. Її татка вбили ще на початку війни, а маму з братиком – у лютому 42-го.
Діда з онукою мали стратити 
26 лютого 43-го. Та страту відклали на день. У машину-душогубку забирали щодня по 20 чоловік. А дід був якраз того дня 21-м. Пунктуальні німці зайвого не взяли. Дитину теж. Отже, завтра! Та вночі налетіли партизани і всіх визволили.
А через два дні дідова родина знову тікала від смерті: палала Корюківка. Маленька Світланка ледве не загинула в болотах.
Після війни вона таки почула докір: «Якби партизани не визволяли в’язнів, Корюківка б уціліла».
– Коли б ваші рідні були у в’яз­ниці і на них чекала смерть, ви б сиділи склавши руки? – у відповідь запитала Світлана.
Інколи зустрічаю її в Корюківці. Сюди приїздить хіба що в лікарню. Давно вже живе в Забарівці.
– Свідок я маленький. Усе знаю з дідових розповідей, – каже Світлана Федорівна Забаровська. 
Вона все життя вчила сільських дітей не тільки читати й писати, а й бути патріотами своєї Батьківщини. Великому вчила...
 

Хата для доньки

Будиночок у Ганни Тихо­нов­ської на вулиці Лермонтова, 5 невеличкий. Його збудував для доньки батько, коли повернувся з війни. Галі було тоді 13 років. Стала вона тут господинею. А татко жив окремо з мачухою, яка не любила дівчинку.
– На цьому місці й стара хата стояла. Її спалили 1 березня 43-го. Багато людей у ній згоріло. З центру міста ще звечора, 28 лютого, жителі на околиці тікали. Попросилися й до нас, – розповідала Ганна.
Я приходила до неї розпитати про родину лікаря Гаврила Безрод­ного.
– Його дружина з донькою і ще дві лікарки загинули в нашій хаті, а його не було. Безродний не ночував у нас, не вистачило місця, пішов далі до знайомого Смілика. Це його врятувало.
Дівчинка Галя тікала від смерті у невеличкому гурті, де був хлопчик Толик. Він почав жалібно просити у фашистів шматочок цукру. Мабуть, у ката щось ворухнулось у грудях – 
відпустив дітей... А скількох не відпустив?
Після пожежі Галя з сусідкою зібрали кісточки спалених людей, склали в миску, іншою накрили й поховали біля дому.
Рукопис із минулого століття
Серед свідків корюківської трагедії, котрі ще живі, дві сестри – Діна Корнієвська та Іри­на Ткачова (дівоче прізвище – Наза­рові). Вони мої сестри й старші від мене на два десятиліття. Журналістам нескромно вихваляти свою рідню. Я й не збираюся. Річ у тім, що вони теж майже останні свідки. Дуже хочуть не вмерти, а дочекатися, коли в Корюківці буде Меморіал. Діна увесь свій вільний час присвячує громадським справам. Багато допомагає працівникам місцевого історичного музею, шукає свідків трагедії, записує їхні спогади, листується з корюківцями, що живуть у Росії, Білорусі, Ізраїлі. Канаді, США. Ірина більше опікується сім’єю, та завжди йде на зустрічі з різними делегаціями, які приїздять у наше місто, щоб почути людей, які багато знають про трагічні березневі дні 43-го. Дуже хвилюється, переживає, чи вдало розповідає. Вдома потім п’є ліки і дає собі слово нікуди більше не ходити. Минає час, і все починається знову...
Цієї зими сестри отримали дуже цінний лист із Чернігова від доньки лікаря Безродного, перша родина якого згоріла у вогні. Олена Максимівна разом із братом Борисом зберігали багато років спогади своєї бабусі Ольги Павлівни Горбачевської. Передали їх до музею, в районну газету. І в мене є копія. Важко читати: Ольгу Горбачевську разом із десятками корюківців привели на розстріл до ресторану, що був у центрі міста (там тепер пам’ятник жертвам фашизму). Кати нікого не жаліли: ні стариків, ні малих дітей.
Ольга Горбачевська пише: «За кількома столами стояли фашисти і впритул стріляли в людей, що підходили по черзі. Тих, хто голосно кричав, били прикладом по голові й розстрілювали. Дісталося прикладом і мені... Як опинилася під тілами розстріляних, що було далі, важко пригадати. Приходила до тями й знову втрачала свідомість. Була мокрою від людської крові. Стогнали ті, що вмирали...»
Вона, нарешті, вибралася з-під трупів. Ще врятувалася Олександра Афанасьєва. Потім відгукнулася поранена в живіт жінка, в якої вбили матір і п’ятирічного сина. Утрьох ледве вибралися надвір. А далі знову нові жахи, пошук порятунку...
Першого березня в Ольги Горбачевської загинув 17-річний син Петро, а донька Галина, на щастя, врятувалася з подругами. Після звільнення Корюківки від ворогів, вона вийшла заміж за лікаря-хірурга Гаврила Безродного й народила сина та доньку.
Ольга Горбачевська прожила після корюківської трагедії ще 
38 років. Онуки захоплювалися силою її духу, мудрістю і працьовитістю. І хоча вона закінчила всього три класи, але й на старос­ті пам’ятала багато поезій. А колись разом із чоловіком грала у виставах театру цукрово-рафінадного заводу.
Ніхто Ольгу Павлівну не вмовляв написати спогади для історії. Знала: якщо не розкаже про пере­жите, майбутнє покоління ні про що не дізнається...
Діна Корнієвська разом із іншим свідком – Ганною Кузуб і досі розшукують Михайла Дерев’янка. Дванадцятирічним хлопчиком він, як і Ольга Горбачевська, врятувався в ресторані. Дуже закривавлений, просив допомоги в живих. Виріс, став військовим. Де він тепер?
* * *
Про Корюківку багато говорять і пишуть. У моїх розповідях – лише дещиця. Хто хоче знати більше, приїздіть до нас, поки ще живі останні свідки.
 
Зоя ШМАТОК
Деснянка вільна №18 (421) 2 березня  2013
Фото Віктора Кошмала

 

 

Регион: 
Корюковский район
У Корюківці відбувся скорботний мітинг, присвячений 70-м роковинам Корюківської трагедії
У Корюківці відбувся скорботний мітинг, присвячений 70-м роковинам Корюківської трагедії
У Корюківці відбувся скорботний мітинг, присвячений 70-м роковинам Корюківської трагедії
У Корюківці відбувся скорботний мітинг, присвячений 70-м роковинам Корюківської трагедії
У Корюківці відбувся скорботний мітинг, присвячений 70-м роковинам Корюківської трагедії
У Корюківці відбувся скорботний мітинг, присвячений 70-м роковинам Корюківської трагедії
У Корюківці відбувся скорботний мітинг, присвячений 70-м роковинам Корюківської трагедії