Травник Просяник – син Гарасима, внук Зіниці, правнук Богівни



Саме так – з наголосом на другому складі представляє себе Іван Просяник, житель села Курінь Бахмацького району, тому що впевнений: його предки були волхвами і вміли випрошувати у природи хорошу погоду. Не випадково ж батька звали Гарасим (або Горас – від слова «гора»), бабу – Зіниця, а прабабу – Богівна (дочка Бога) – це язичницькі імена. Колись батько наказував синові: «Живи так, щоб люди хотіли, аби ти жив вічно!» Тож тепер Івану Гарасимовичу доводиться тримати марку!

Мій сьогоднішній співрозмовник – людина надзвичайно цікава, начитана, творча. Встигає багато чого: пише картини й книги (навіть казки для дітей), організовує виставки, вивчає і збирає цілющі рослини. Називає себе травником. Не погоджується, коли його представляють цілителем. Розмовляти з ним – одне задоволення, тому що на будь-яку подію у нього свій погляд і аргументована думка. Коли вчергове Іван Гарасимович заглянув до нашої редакції і обсипав жінок компліментами, я поцікавилася, у чому ж секрет його енергійності, бадьорості, оптимізму: «Може, у Вас якийсь особливий розпорядок дня?»

Режим – відповідно

до пори року

– Влітку встаю о шостій ранку. У нас є польовий шлях – дуже красивий, де з обох боків – пшениця, є сосновий гай. От я біжу туди з молитвою підтюпцем, потім назад, виливаю на себе двоє відер води, п’ю свій особливий чай з ягодами. Додаю

іван-чай – це така рослина, яку ще за царської Росії вивозили з України до Англії, щороку до 130 тонн. А Англія знає толк у чаюванні. Вона купляла цей диво-чай, бо він не тільки бадьорить, але має ще й протипухлинну дію, особливо корисний для чоловіків, хворих на аденому простати. Він також розширює судини головного мозку, що для письменника дуже важливо. Можна додати листя ожини та малини. Якщо ж покласти конюшину, то напій стає духмянішим і майже чорним, як справжній чай.

Можна зробити ферментацію. Для цього рослини заготовляють уранці. Беремо іван-чай, листя ожини, листя та ягоди малини, перетираємо, щоб пустили сік, загортаємо в полотняний рушник і сушимо на горищі. У мене хата під бляхою, температура на горищі – як у сауні, тому за день воно зіпріває, відбувається ферментація. Увечері валик розгортаю, розстилаю тоненьким шаром на старих простирадлах, і вже на другий день його можна вживати по чайній ложці на склянку. Це такий у мене сніданок. А ще я їм ягоди. Крім того, з обіду п’ятниці до вечора суботи намагаюся взагалі нічого не їсти, а інші дні тижня розподіляю так: один день м’ясний, другий – рибний, третій – молочний, четвертий – рослинний. На купальському тижні я щоранку вирушав на заготівлю трав. У цей час сонце стоїть найвище, тому дає траві й людині найбільше енергії. Нині я десь від 8-ї до 11-ї вечора працюю, потім годин шість сплю, взимку – більше. Такий у мене режим дня – відповідно до пори року.

Вагітна жінка – все одно що богиня

– Іване Гарасимовичу, розкажіть, звідки у Вас всі ці знання? У кого вчилися?

– Тато мій добре знався на травах, ці знання йому передалися від бабусі, яка прожила 100 років.

Потім у Батурині, коли я працював у районній газеті, познайомився з дідом Сашком Козаковим. Це дивовижна людина, він дожив до похилого віку, знав майже всі рослини. У мене зберігся його гербарій, який ми разом збирали. Взагалі, у кожному селі є свій знахар. Коли в 90-х роках було безгрошів’я, безробіття, я їздив по сусідніх хуторах, районах і в кожному записував ці дивовижні перли, що залишилися від старих людей. Так у мене назбиралися два томи «енциклопедії писаної», яку потім використав у своїх книгах. Крім того, як будь-який пасічник, я знаю всі рослини-медоноси. У мене вийшли вже три книги, де я пишу не тільки рецептуру, а й легенду про рослину навод­жу, бо вони дуже повчальні, несуть наші прадавні знання.

– Думаю, це дуже гармонійний і цілісний підхід. Шкода, що мало хто сьогодні над цим замислюється. Може, тому так багато нині людей, які чогось бояться, часто хворіють, скаржаться на своє життя. Для щастя їм постійно чогось не вистачає...

– Я переконаний, що західна цивілізація – тупикова. Це цивілізація накопичення, коли головне – матеріальні цінності. Ось у чому річ. Діоген жив у бочці, брахмани теж нічого не мають. І у мене нічого нема, окрім картин. Безперечно, я почуваю себе щасливим! Бо я повний енергії, сили, кохання до жінок! Що ще потрібно чоловікові? Нічого! У мене є мета – я пишу книги. А у нашої молоді немає цілі. Вони не знають, для чого жити. Та для дітей треба жити! Дітей слід виховувати так, щоб вони завтра вийшли і викинули з кабінетів знахабнілу владу, примусили працювати для народу.

– Цікаво, а хто має виховувати молодь?

– Батьки, дідусі, бабусі. У нас колись було звичаєве право, і воно визнано мудрішим від римського. Так що каже наше звичаєве право: шанувати батька-матір, це зрозуміло, батьківщину, бо її, як і матір, – ні купити, ні заслужити! «Тому бережи її зором орлим, словом орлим»… Це з «Вістей ізначальних». Я матір називав на Ви. Жінок усіх називаю на Ви, бо жінка, особливо вагітна, – все одно що богиня. Тому й кажуть, що їй не можна перечити, бо вона свята! І ти, чоловіче, маєш бути щасливим, що дівчина стає твоєю дружиною, матір’ю твоїх дітей! Бо це така таїна! Той, хто кохає дружину, безсмертний, бо народжує вона дітей вільних, радісних, щасливих.

Україна –

духовний центр світу

– Як Ви красиво сказали! Відчувається, що Ви глибоко цікавитеся історією нашої країни, досліджуєте традиції, культуру України-Русі. Тому хочу запитати, що Ви думаєте з приводу останніх подій, а точніше – неоголошеної війни Росії проти України?

– Росія та Україна – слов’янські народи, але оскільки північ Русі заселяли угро-фінські племена, що були ослов’янені, там залишилася ця кров. А ми ж були цивілізованою державою, мали стольний град Київ, в якому проживало 100 тисяч населення. Він був більший за Париж. Знаходять берестяні грамоти, які мають вік по 1200 і 1300 років, то що ж казати про культуру та звідки вона пішла? Остання краплина Київської Русі, до вашого відома, померла в 1470 році, коли Іван Грозний (а я називаю його придуркуватим, адже вбити свого сина може тільки дурнуватий чоловік) приєднав, а точніше захопив, Новгородську республіку. До речі, у Московії всі царі такі були – дива­куваті. Петро І теж убив свого сина, Катери­на ІІ –

задушила свого чоловіка, Олександр І взагалі зник – нібито помер, але насправді пішов у старці. Росією ніколи не керували росіяни, як на те пішло. Навіть байка на цю тему є: якщо Англією може керувати тільки англієць, Францією – тільки француз, Італією – тільки італієць, то Росією – тільки німець. Ця держава побудована на страху і холопстві.

Чим відрізняється Росія від України? Такий приклад: у нас розігнали сто студентів, на другий день вийшло 10 тисяч, намірилися розігнати ці 10 тисяч – вийшов мільйон. У Москві вийшло 50 тисяч – їх розігнали, так на другий день ніхто не прийшов.

Микола І, виступаючи перед кадетами, сказав: «Мы не хлебопашеская и не купеческая держава, мы держава военная, наша задача – собирать земли под царским скипетром». Ото вони й збирають і живляться з цього. А нині вони втрачають мозок, бо розумні люди їдуть за кордон. Тому висотують усі соки, усі сили з провінції.

– Як нашим землякам до всього цього ставитися? Що можна порадити, як підбадьорити людей?

– Україна мала це пройти обов’язково! Ще мій батько казав, а він, між іншим, 1896 року народження, брав участь у Першій світовій війні, дійшов аж до Карпат, контужений, пройшов громадянську війну, був «позначений» московським залізом (одна рука у нього майже не працювала): «Держава, у фундамент якої не вкладено навіть краплі крові, – це держава, побудована на піску». У країни мають бути свої герої, провідники, і саме ця війна покаже, хто герой, а хто антигерой. Зрозуміло, що Росія не піде далі, вона потовчеться біля наших кордонів; плацдарм у неї не розшириться, бо всі вже побачили, що то буде. Я справді вірю, що Україна – духовне осердя світу. І колись вона відновиться.

– Згодна з Вами, бажаю нашій країні миру і процвітання!

Вікторія СИДОРОВА

Фото автора

Регион: 
Чернигов и область