Сергій Ничасний: «Я патріот України і люблю землю та бджіл»


Сергій Ничасний: «Я патріот України і люблю землю та бджіл»

До цього спокійного, мудрого і приємного сивочолого чоловіка кожен житель Киселівки, що в Чернігівському районі, ставиться шанобливо. Ще б пак, адже Сергій Ксенофонтович Ничасний – це ціла епоха в житті села. Очоливши місцевий льонозавод, талановитий керівник разом із трудовим колективом зробив його найпотужнішим підприємством галузі не лише всього колишнього Союзу, а і Європи. Слава киселівських виробників льоноволокна гриміла далеко за межами Чернігівщини. За рік до споживачів надходило понад 23 тисячі тонн поліського шовку. Уявляєте обсяги?! Щойно розпочиналося збирання льону, до Киселівки прямували сотні автівок із навколишніх районів.

Про трудові подвиги заводчан багато писалося і говорилося. А директора і кращих звитяжців неодноразово відзначали нагородами. Автору цих рядків пощастило стати свідком того, як льонарі області, актив столичного району та мало не все село святкувало золотий полудень Сергія Ксенофонтовича. Скільки було сказано теплих слів подяки, побажань, вручено подарунків! А ще надано почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Отже, живи, твори і радуйся. А час біжить стрімко. Ці неповторні дні нібито були вчора, а вже промайнуло два десятиліття. І напередодні 70-річчя з ювіляром зустрівся спеціальний кореспондент «Деснянки».

Сергій Ничасний

 

Дитинство було гірким і безрадісним

 

– На довгій життєвій дорозі не все складається так оптимістично і радісно, як на ювілейних урочистостях. Як і де засвітилася перша зіронька Вашого небосхилу?

– Я народився на початку грізного 1944 року на Житомирщині. Був сьомою дитиною в селянській сім’ї. Проте на той час нас залишилося п’ятеро, адже старші брат і сестра померли ще під час страхітливого Голодомору.

Нині важко навіть уявити рівень нашого тяжкого життя. Врізалося в пам’ять, як малюками у післявоєнний час збирали гнилу картоплю в полі, з якої пекли коржі. Звичним був супчик із кропиви. Мрія була одна – наїстися хоча б хліба, байдуже, що зачерствілого чи трошки цвілуватого.

Це були страшні часи сталінізму. Мати Марія Захарівна – від зорі до зорі в колгоспі. Але, відпрацювавши місяць, мала ще й борг. Платні майже ніякої, а тим, хто не йшов на наряд чи запізнювався на роботу, – заливали печі водою. Допомоги від найближчих родичів, які так само бідували, чекати не доводилося. Батько пережив окупацію і зустрів визволителів, а потім пішов воювати і не повернувся. Отримали чорну похоронку.

Як і всі хлопчаки, раненько пізнав нелегку ціну хліборобської праці. Селянські «університети» опановував швидко, водночас і шкільна наука давалася легко, хоча не мали ні одягу, ні взуття. У нас із сестрою були одні валянки на двох. Тож інколи і босоніж бігали по снігу. Дитинство було дуже гірким та безрадісним (і покотилася з очей сльоза).

Закінчивши успішно семирічку та середню школу, почав працювати вантажником на місцевому цегельному заводі. А далі – служба у «легендарній і непереможній».

 

«Військова справа - не моє покликання»

 

– Для багатьох молодих людей цей час був періодом змужніння, усвідомлення своєї позиції та набуття життєвого досвіду. Чим він примітний для Вас?

– До армії нас проводжали усім селом, із піснями та танцями. Разом із двоюрідним братом отримали направлення до ракетного полку, який дислокувався поблизу литовського Каунаса.

У війську з «салагами» ніхто не церемонився. Мене – в один полк, а брата – в інший, за 60 кілометрів. Служба була відповідальною, адже боєголовки – справжні, а пуски ракети – імітаційні.

Одного ранку, коли рота пішла на сніданок, я чергував у казармі. Заходить до приміщення чоловік.

– Я зі штабу полку, капітан Кувшинов, – каже, а далі, усміхнувшись, питає: – У роті хлопці з середньою освітою є?

– Так, у нас усі з освітою, адже це ракетні війська.

– А у тебе є бажання вчитися?

– Є.

А сам думаю: де, коли і чому?

Капітан записав моє прізвище, поцікавився, як настрій, і пішов. Коли рота повернулася зі сніданку, я також попрямував підкріпитися. А через годину ротний стурбовано запитує:

– Чого тебе викликає командир полку?

– Я не знаю…

А далі начистив чоботи і в штаб. Заходжу, віддаю честь, доповідаю:

– За вашим наказом рядовий Ничасний прибув!

– А ти давав згоду вчитися?

– Так.

– Добре. Сідай у автівку і терміново їдь до міста сфотографуватися.

Оперативно все вирішив. Підписав потрібні документи і повернувся в казарму. Протягом місяця мені не давали ніяких доручень. Ходив днями, як вільний козак, відпочивав. Лише через місяць викликали до особового відділу і кажуть: «Незважаючи на те, що ваш батько у 1933 році був засуджений і рік сидів у тюрмі за супротив активістам, які конфісковували приховане в дитячій колисці зерно, направляємо вас на навчання до Краснодарської школи шифрувальників».

Поїхав. Півроку опановував спеціальну науку секретності та шифровки. І вже у званні молодшого сержанта повернувся до Литви, де прийняв справи і познайомився з новим командиром полку. Моя посада вимагала цілодобового контакту з ним, адже шифровки частенько надходили вночі і я мав терміново інформувати про них. Командир інколи невдоволено казав: «Сину чи дружині не дозволяю так безцеремонно мене будити». На що я спокійно відповідав: «Згідно з інструкцією». А далі виявилося, що такі нічні екстрені накази зверху були однією з форм навчання і відпрацювання елементів тривоги. Водночас, зважаючи на успішне виконання секретних обов’язків, мені надали звання старшини з окладом 25 карбованців. На той час це давало змогу дещо допомогти рідним і суттєво поповнити гардероб.

– Бачу, що Ваші енергія, вміння працювати з людьми, дисципліна і знання справи імпонували командирам. Тож, мабуть, пропонували стати професійним військовим?

– Так, неодноразово. Але військова справа – це не моє покликання. Я люблю землю, техніку, ще в школі на канікулах працював помічником комбайнера. Тому наприкінці трирічної служби попросив дозволу в начальства складати екзамени до академії сільського господарства у Каунасі. І я успішно подолав цей рубіж.

 

Литовські дівчата гарні, але україночки — кращі

 

– Чи не складно було вчитися, знаючи про ставлення прибалтійців до росіян?

– Ні, приємно і корисно. Перш за все, я вивчив литовську мову, пісні, звичаї цього народу, і це викликало повагу оточуючих. Не випадково після успішного закінчення академії мене направили головним інженером у литовський колгосп «За мир», а згодом і в районне управління сільського господарства. Загалом, 12-річний період моєї «литовської діяльності» був достатньо успішним і насиченим подіями.

– І перш за все у сімейному житті?

– Коли я «дозрів» до створення сім’ї, то зрозумів: литовські дівчата гарні, але дружиною має бути українка. Тому, познайомившись у рідному селі з гарнесенькою Лідою, я згодом заслав сватів. Наше сімейне життя розпочалося в Литві зі зведення власного будиночку та народження донечок – Лариси і Тетяни.

Подружжя Ничасних – Сергій і Лідія

 

За наказом партії — на льон

 

– А чим успішного інженера привабив льон?

– Це ціла детективна історія. Коли я працював у райуправлінні, мені доручили опікуватися делегацією спеціалістів із союзного міністерства. Високі гості залишилися задоволені результатами перевірки. Під час одного з фуршетів я попросив москвичів посприяти моєму поверненню в Україну, бо я патріот рідної землі. Пообіцяли. Минуло місяців два – дзвінок із Москви: «Так ти справді бажаєш повернутися? Є місце головного інженера в Ріпках Чернігівської області».

Терміново продали хату, більшість речей і поїхали у поліський незвіданий край. Нас радо зустріли, допомогли придбати будинок. І хоча землі біднуваті, але люди – гостинні і приємні. Це додало настрою в роботі. Обласне начальство під час відвідин району помітило мої успіхи і поза моєю спиною домовилося з першим секретарем райкому партії (я був членом КПРС ще з армії), щоб мене призначили директором оновленого Киселівського льонозаводу.

Я категорично відмовився, мотивуючи тим, що льон ніколи не вирощував. На що отримав грізний наказ: це рішення бюро райкому і його треба виконувати.

Ось так 30 років тому моя життєва дорога круто повернула до Киселівки, яка стала для мене рідною. Це надзвичайно продуктивний, світлий період моєї діяльності. Адже стільки корисного зроблено і побудовано в селі. Єдине, що гірчить, то це розвал усієї льонарської галузі і заводу, якого вже не повернути.

 
Бджоли — це моя радість життя

 

– А що тепер радує ветерана?

– Бджоли, адже, перш за все, це – здоров’я! Коли став пенсіонером, то почав віддавати своєму захопленню багато вільного часу. У мене традиційно 13 вуликів, тож роботи чимало. Медом ділюся з рідними, друзями і сусідами.

– З чого починаєте день?

– Зі спілкування з природою. Годую корівоньку, курей, собаку. Люблю послухати, як гудуть бджоли о цій порі.

– Тож, Сергію Ксенофонтовичу, побажаю ще здоров’я на многії літа та милування природою і бджолами!

З ювіляром спілкувався і фотографував
Сергій ГАЙДУК

"Деснянка" №9 (485), 27 лютого 2014 року

 

Регион: 
Чернигов и область
Сергій Ничасний: «Я патріот України і люблю землю та бджіл»