Надія Вареник: «Вперше поцілувалися на весіллі»


Надія Вареник: «Вперше поцілувалися на весіллі»

Нещодавно подружжя Анатолія і Надії Вареників із Чернігова відсвяткувало 40-річний ювілей сімейного життя. З цією датою їх тепло привітали сини, невістки, онуки, друзі та подарували пам’ятне фотопанно сімейного літопису. Де і як вони зустрілися, потоваришували та згодом стали на рушничок щастя, дізнавався спеціальний кореспондент «Деснянки».

«Осідлавши» велосипед, я з добрим настроєм вранці рушив до рідної Лісковиці, адже моє дитинство, шкільні роки і юність минули саме біля Болдиної гори. Вуличка Гліба Успенського в’ється біля її підніжжя, саме тут у буянні квітів та городини примостився скромний будиночок привітної та дружної сім’ї ювілярів. Зустріли вони мене гостинно, запросили до прохолодної літньої зали покуштувати власного трав’яного чаю. Саме за чашкою запашного напою і розпочався наш екскурс у незабутні роки героїв цього інтерв’ю.

Але спочатку кілька біографічних штрихів.

Анатолій Іванович Вареник народився на Лісковиці, тож своє життя не уявляє без неї, адже тут відбувалися найяскравіші події сімейного та громадського буття. На знаменитому Чернігівському об’єднанні «Хімволокно» він пройшов шлях від рядового робітника до заступника генерального директора. На громадських засадах створив і очолив музей Лісковиці.

Надія Яківна Вареник (Василюк) родом із Хмельниччини. Здобувши освіту, приїхала на Придесення і також почала працювати на «Хімволокні», слава якого тоді летіла далеко за межі України. Швидко опанувавши секрети професії оператора крутки корду, Надія стала однією з кращих працівниць на виробництві. Про її трудові досягнення неодноразово повідомляли в обласних газетах і на радіо, а з часом її обрали до складу ЦК галузевої профспілки колишнього Союзу.

– Отже, «Хімволокно» об’єднало ваші серця і долі. Як це сталося?

– Шлях до весільного маршу Мендельсона, – посміхається Анатолій Іванович, – був досить тривалим, а за нинішніх часів і незвичним.

Ми познайомилися на репетиції хору в 1968 році. Надія була співучо-красива і… недоступна. А після того, як наступного року на шпальтах всесоюзного журналу «Смена» з’явився фоторепортаж про неї, вона мала неабияку популярність. Кавалери від Чорного моря до Тихого океану пропонували їй руку й серце. Тож мені залишалося бути терплячим та докладати максимум зусиль, аби заполонити почуття дівчини. І хоча в цеху крутки корду працювало мало не півтисячі симпатичних і вродливих жінок, я мріяв тільки про Надію.

– Що ж заважало зробити рішучий крок?

– Сумніви, сором’язливість і побоювання отримати «гарбуза». А розвіяти їх допоміг начальник зміни Микола Борисовець, якому згодом я став кумом. Він запросив мене і Надію, яка жила поруч з ним у гуртожитку, на день народження. Поспівали, потанцювали, повеселилися, а потім вони провели мене до Троїцького монастиря. Далі з Болдиної гори я попрямував додому. Зрозумів, що Надії вже нікому не віддам. І про це рішуче заявив їй під час наступної зустрічі.

– І гаряче поцілували?

– Про які поцілунки мова? Найліпшою нагородою стали зустрічі, прогулянки, вечори, коли ми були разом.

– Як?! І жодного разу до весілля не поцілували Надію, навіть у щічку?

– У моєму рідному селі Підгірне, – долучається до розмови дружина, – як, мабуть, раніше і всюди в Україні, діяв неухильний моральний постулат: вийти заміж тільки дівчиною. Тож стосунки були чисто платонічні, вперше поцілувалися лише на весіллі. Зрозуміло, що нині інші моральні цінності, я їх мало сприймаю. Це для мене просто розпуста.

– А коли Анатолій запропонував Вам вийти заміж?

– Після зустрічі Нового 1973 року. Але подруги радили не поспішати, перевірити свої почуття.

– Анатолію Івановичу, час спливав, а Ви все у кавалерах ходили, хоча були вже мало не начальником цеху.

– Я зрозумів, що настав час діяти, і вирішив просити за православним звичаєм благословення батьків. Нічого не кажучи Надії, я дочекався, коли вона повертатиметься з пленуму ЦК у Москві потягом, який тоді курсував до Хмельницького через Чернігів. Прослідкувавши, що моя ластівонька полетіла до рідних країв, наступного ранку з двома дружками-свідками рушив слідом. Благополучно приїхали, розпитали, як краще добратися до села.

І яке ж було здивування Надії та її шістьох сестер і братів, коли ми прийшли свататися. Це був серпень – місяць гарячих жнив. Її батько від зорі до зорі був у полі. Сіли до столу, пообідали, погомоніли, мати й каже Надії: «Дочко, тобі жити – тобі й вибирати».

Ми переночували і наступного дня поїхали до Чернігова готуватися до весілля, яке вирішили відгуляти 10 травня 1974 року.

– Мабуть, це був найрадісніший день у вашому житті? Що запам’яталося?

– Неповторна весільна атмосфера! Приїхали батьки Надії і рідня з Підгірного, прийшли друзі з комбінату, сусіди. Гуляли мало не до ранку ось у цьому будиночку, танцювали та співали прямо на вулиці під акомпанемент трьох баянів. А вже за рік у травні прилетів ангелочок-синочок Андрій, а згодом і Максим. Тож довелося власними силами розбудовуватися і розширятися. І першою помічницею була Надія, адже вона майстриня на всі руки. Навіть весільну сукню шила сама і весь час зберігала її, навіть одягла на 40-річний сімейний ювілей.

– Надіє Яківно, зважаючи на літа, що відлетіли й відшуміли, що головне в сім’ї –

державі в мініатюрі?

– Мудро стверджував класик: де, як не в шлюбі, можна спостерігати приклади чистої прихильності, справжньої любові, глибокої довіри, постійної підтримки, розділених печалі та зітхань, а інколи й сліз. Справді, золоте правило сімейного життя – терпіння і взаєморозуміння.

Моє дитинство минуло у страшних злиднях. Світло в хаті з’явилося тоді, коли закінчила восьмирічку, а до цього нам світили каганці і лампи. Треба було не тільки вчасно зробити уроки, а й виконати всі обов’язки по господарству. Нас змалечку навчали глибокої поваги до старших, а бабуся з дідусем, які жили з нами, були для нас як святі. Уся моя рідня неодноразово приїздила в гості і раділа нашій сімейній атмосфері. А вона часом була складною, адже хвороблива свекруха з досить складним характером вимагала щоденної уваги.

Але треба вміти терпіти. І тут я хочу згадати справжній шляхетний подвиг чоловіка. Перший шлюб розпався, бо дружина висунула жорстку вимогу: або вона, або матір. І син поступив дуже благородно, не залишив хвору неньку, пожертвував сім’єю.

Тепер високою нагородою для мене є повага і щире ставлення його дочки Наталії від першого шлюбу. Мої сини вважають її сестричкою, а вона радіє своїм братам і постійно підтримує родинні зв’язки, хоча живе в Іспанії.

– А ваші невістки як реагують на такі стосунки?

– З невісточками у мене повне взаєморозуміння, тішать і онуки, радуючи своїми успіхами та відволікаючи від усього сумного.

– Що побажаєте читачам «Деснянки»?

– Миру, злагоди та довіри в сімейному житті.

З ювілярами спілкувався і фотографував

Сергій ГАЙДУК

Фото з сімейного архіву та автора.

Регион: 
Чернигов и область
Надія Вареник: «Вперше поцілувалися на весіллі»