Любов Стасів: «Вірю в силу української родини»


Любов Стасів: «Вірю в силу української родини»

Місяць серпень – благословенна пора, коли природа щедрим урожаєм віддає належне тому, хто невтомно плекав парость. Це також час приємних клопотів, коли діти після безтурботних літніх днів опиняються в центрі пильної уваги дорослих. Так уже повелося, що батьки завжди сподіваються на кращу долю для своїх Івасів та Катрусь. Чи не символічно, що саме в цей час ми відзначаємо такі важливі для кожної української родини свята – День Незалежності та День Державного прапора України?

Саме зі згадки про цю особливість серпня в Україні й розпочалася розмова, виклад якої ми пропонуємо нашим читачам далі. Адже наш кореспондент запросила до інтерв’ю й справді незвичайну жінку: вона змогла реалізувати себе як талановитий, впливовий політик та успішний менеджер, водночас сповна віддаючи всі свої сили, тепло душі й любов материнського серця вихованню дітей, яких у неї п’ятеро. А сьогодні ця дивовижна жінка, добра матуся-берегиня чудової української родини, вже й онукам радіє-не нарадіється…
Тож знайомтеся: Любов Стасів – чарівна представниця прекрасної статі, неординарна, оптимістична особистість, голова Українського фонду підтримки підприємництва. З питання про її діяльність на чолі цієї авторитетної інституції і розпочалося наше інтерв’ю.
– До приходу у Фонд Ви працювали в різних сферах, на багатьох відповідальних посадах. Маєте досвід роботи на військовому заводі, керували Івано-Франківським Будинком учителя. Не розминулися і з політикою – очолювали редакцію газети Української республіканської партії «Самостійна Україна», були  заступником Голови партії УРП «Собор», скуштували й депутатського хліба у Верховній Раді України. Проте підприємницької діяльності, настільки мені відомо, раніше не вели. Чи не важко було починати, зважаючи на те, що практичного досвіду Ви  не мали?
– Зізнаюся, що дійсно багато чого було спочатку новим для мене, як мовиться, ледве розрізняла дебет із кредитом. Швидко вчитися допомогло бажання підтримати ініціативних, цілеспрямованих і небайдужих людей. Малий і середній бізнес – основа багатьох країн світу. У нас він все ще не став пріоритетним напрямком розвитку економіки. Хоча в 1991 році створили Український фонд підтримки підприємництва, однак наш малий і середній бізнес все ще недостатньо підтримує держава, а самотужки йому теж не вдалося піднятися на належний рівень. Причин цьому чимало – і ринкова економіка, в яку занурилася Україна, як сліпе кошеня, бо соціалістична система знищила у більшості українців почуття власника, і нерозуміння, а подекуди й свідоме блокування чиновниками ініціатив приватного підприємця.
Фонд – виконавець державних програм, серед яких пільгова фінансова підтримка малого і середнього бізнесу, консультації та уроки фінансової грамотності для початківців та тих, хто хоче вдосконалити свою справу. На жаль, упродовж останніх семи років держава не виділила жодної копійки на фінансову підтримку підприємців, але незначні кошти, отримані від статутної діяльності в рамках затвердженого наглядовою радою кошторису, Фонд спрямовує на підтримку дрібних підприємців.
Я вкрай незадоволена фінансовою допомогою, але ми співпрацюємо з різними міжнародними організаціями, намагаємося впроваджувати їхній досвід в Україні. Одним із останніх і поки що найулюбленіших моїх проектів є українсько-польський «Почни свій бізнес на селі або позааграрна підприємницька діяльність задля добробуту українських селян».
Я переконана, що справжні сімейні цінності, українські традиції збереглися в селі. А те, що вони відмирають із занепадом села, є величезною нашою проблемою. Тому відродити українське село, а разом із ним і все краще, що залишили наші пращури, – наш обов’язок.
– Отак і перейшли до головної теми нашої розмови. Підозрюю, питання, як наважилися народити п’ятеро дітей, Ви чуєте нерідко. Адже сьогодні навіть щедрі виплати при народженні не дуже спонукають молодь до такого вчинку.
– Народження дітей – це Богом подарована жінці можливість відчути радість материнства. Я переконана, що всі здорові, освічені українські жінки мають народжувати дітей.
Наша нація – одна з найкрасивіших на землі, у нас ще збереглися родючі землі і дуже мальовнича природа. Хто буде опікуватися усім цим? Чому така краса пропадає через звичайні лінощі і егоїзм? Впевнена, що тільки ці причини заважають народжувати дітей. Продовження роду, тобто народження і виховання дітей, – основне призначення родини.
Безперечно, фінансовий чинник важливий для сучасної сім’ї. Але ж діти – це найкращий стимул. Задля них ми виходимо на акції спротиву через недостойну поведінку влади, вдосконалюємося і шукаємо кращу роботу.
Чомусь мало хто сьогодні згадує, що традиційно в українських родинах було багато дітей, і це вважалося нормою. Я мріяла стати вчителькою, захоплювалася історичною літературою і багато читала про відомих українських жінок. Їхні приклади надихали.
Отож, ми були молоді, здорові, достатньо освічені, щоб народжувати дітей. Тому ще у студентські роки, у свої 22, я народила первістка Захара, через півтора року – Антона, ще через два – Марка, згодом – Остапа. У 28 років я вже була мамою чотирьох синів. У 34 роки я народила доньку Соломійку і, схоже, виконала свою місію у ролі матері.
Усі діти були дуже бажаними. І до їх народження я готувалася ретельно – відвідувала всі можливі на той час курси з правильного виховання, оздоровлення, загартовування дітей, плавання від народження. Ми привчали їх бути самостійними, що згодом допомогло зберегти час для свого розвитку та повноцінного життя.
– Ніколи не шкодували, що не змогли більше часу витратити на себе, на розваги, хобі, відпочинок?
– Не шкодувала, бо витрачала на себе часу стільки, скільки хотіла. Я маю багато хороших знайомих і друзів. Для мене термін «витрачати час на себе» завжди нерозривно пов’язаний із дітьми, бо найкращий відпочинок – із родиною.
Навіть закордонні робочі поїздки не тривають більше 5-ти днів. Я не люблю довгих подорожей, хоча не маю обмежень у цьому, бо діти вже дорослі. Ось тепер думаю, що і цьогоріч відпустку проведу вдома, бо хочу підготувати дім і двір для того, аби діти і внучки Маруся та Улянка приїздили не лише відвідати мене і смачно поїсти, а ще й гарно відпочити.
Діти щонеділі та в традиційні свята намагаються провідати мене і свою бабусю. Так що за столом нас зазвичай збирається не менше 12-ти осіб. Зараз Марко в Америці, нам його дуже не вистачає.
– Він планує там залишатися?
– Ні, діти не надто прагнуть за кордон, та й я не бачу їх в еміграції. Марко виграв «зелену карту». Поїхав оформити документи про всяк випадок. Сподіваюся, що такого випадку не буде. Принаймні, я докладаю всіх зусиль, аби наші діти поверталися в Україну. Вірю, що я не одна така.
– Щотижневі зустрічі у Вас вдома не обтяжують Ваших дітей?
– Сімейні зустрічі потрібні дітям не менше ніж батькам. На щастя, життєві будні не віддаляють нас одне від одного, а щирі стосунки ще більше згуртовують, дають відчуття захищеності, впевненості в собі, примножують оптимізм. І я всім серцем прагну щоразу створювати в домі відчуття свята. Ось нещодавно за бабусиним рецептом опанувала секрет приготування домашньої локшини – з курятиною виходить щось справді неймовірне! До речі, нещодавно придбала козу і маленьке козенятко. Це дуже чистенька і акуратна тварина, котра ще й молоко дає, яке внучкам подобається.
– Ви така вишукана, стильна жінка, дуже органічно виглядаєте у своєму робочому кабінеті з купою телефонів, за кермом власного авто. А тут – домашня локшина, коза... Аж не віриться!
– Я ще й хліб домашній печу: замішую тісто руками, бо спечена у модних нині хлібопічках паляниця смакує інакше – перевірено! Певно, втрачається якась енергетика, адже  машина ніколи не замінить людського тепла, материнської любові. Взагалі нам усім сьогодні не вистачає природності, справжності – у їжі, у спілкуванні, у стосунках...
Дивлюся, наприклад, як молодь поспішає віддавати дітей у новомодні дитсадки, де беруть по сто гривень за кілька годин, і кажу своїй мамі, що, мабуть, люди розучилися виховувати своїх дітей. Адже любов, а також власний приклад батьків не замінять жодні найсучасніші та найдорожчі методики виховання. Одним словом, я – прихильниця родинного виховання. І щаслива, що двоє моїх синів, які мають уже свої сім’ї, поділяють це моє переконання.
– Але ж бували у Вас із дітьми якісь проблеми – їх же п’ятеро і всі вони, як ви говорите, такі різні?
– Звичайно, за багато років траплялося різне. Але кому, як не батькам, любити своїх дітей. І вірити в них. Тому моїм найдієвішим виховним засобом завжди була довіра. Я боюся образити їх недоброю підозрою, відштовхнути байдужим чи лайливим словом, порушити ауру довіри.


– Цьогоріч Вам виповнюється… двічі по 25 (чого, до речі, дивлячись на Вас, ніколи не скажеш). Як Вам вдається бути завжди такою молодою, зберігати тендітність, жіночність і чарівність? Може, це все завдяки модним нині тренажерам, елітним спа-салонам, іншій екзотиці? Відкрийте, будь ласка, і цей секрет!
– Ніколи нікому не заздрю і намагаюся поменше сердитися. Звичайно ж, стежу за собою, але без фанатизму. А ще мене мотивують діти. Я бачу, що їм приємно, коли я добре виглядаю, тому це зобов’язує завжди бути в формі. Не визнаю пластичних операцій, до тренажерів, на жаль, теж поки-що руки доходять рідко. Тож останнім часом починаю набирати вагу – вік бере своє. Але я не дуже хвилююся з цього приводу – якщо жінка має в душі гармонію і любов, вона гарна в будь-якому віці.
А хобі, вподобання, яке надовго заряджає життєдайною енергією, – це подорожі Україною, звичайно ж, разом із дітьми. Мені дуже жаль, що наша освіта так мало уваги приділяє поїздкам учнів визначними місцями нашої Батьківщини. А які ж є у нас дива природи – просто-таки дух перехоплює! Я розумію, що все це витрати і т. д., але при бажанні можна зекономити на якихось малоефективних виховних заходах, я вже не говорю про інші бюджетні можливості, і повезти дітей на екскурсію. Бо як можна прищепити дітям любов до своєї країни, якщо вони її просто не бачили?
– Що б Ви побажали українським жінкам, і, зокрема, тим, які бояться народжувати?
– Був час, коли я на всю свою ватагу могла купити лише кілограм бананів раз у місяць. Але все недобре відходить, забувається, залишаються тільки найкращі спогади – як діти підростали, дорослішали. Вони – наше найбільше багатство, вони дають нам сили в найтяжчі хвилини, мотивують бути найкращими, найрозумнішими, найуспішнішими. Не треба боятися труднощів – усі вони минають, коли бачиш, що виховав людину, яка несе позитив цьому світу, має бажання змінювати його на краще.

Розмову вела Леся Селецька, "Деснянка вільна"
Фото з архіву Любові Стасів

Регион: 
Чернигов и область
Любов Стасів: «Вірю в силу української родини»
Любов Стасів: «Вірю в силу української родини»
Любов Стасів: «Вірю в силу української родини»