Любов Сагань з Коропа – праця, що в творчість перейшла


Любов Сагань з Коропа – праця, що в творчість перейшла

 

Автостанція. Відкриваються дверцята «найранковішого» автобуса з Чернігова: «Ласкаво просимо до Коропа!». Опинившись на пероні, я, наче радіолокатор, вишукую з гурту об’єкт зустрічі.
Не одразу (трохи занервував, бува, забарилася), мою увагу привернула жінка з велосипедом. Зовні нічим не вирізнялася поміж інших. Та якась притягальна сила повела мене до неї.
– Любове Пилипівно?..
 

Перше враження

Прошкуємо вулицею. За кілька хвилин розмови моя напівзнайома (лише спілкувалися по мобільному) чи не усе, про що можна було, порозпитувала і про себе розповіла.
Трішки ніяково себе почував. А Любов Пилипівна начебто цього не помічає, по-домашньому:
– Ви ж після дороги. Я булочок купила. Кави чи чаю поп’ємо. Але без цукру. Вибачте, не визнаю…
Отже, підсумовую своє перше враження: дуже приязна, контактна людина…
 

«Напишіть гарно-гарно»

За вивіскою «ФОТО», що у вічі не кидається, за оббитими оцинковкою дверима, на яких – час роботи без вихідних, було не як у шикарному салоні. Але…
Це «але» замінить будь-який вишуканий інтер’єр і усілякі зручності…
У куточку радіоприймач розповідає останні новини. На «музейних» стелажах – старі і більш-менш сучасні фотоапарати, архівні знімки…
– Як часто до Вас звертаються відвідувачі, – запитую, коли ми на якийсь час залишилися наодинці.
– По-різному буває, – не приховує Любов Пилипівна. – Коли густо, а коли пусто.
Ситуація цього дня була не на мою користь. Щойно хотів продовжити розмову, заходять жінка із сином: «Треба фотокартку на паспорт».
Вирішую не заважати, подихати свіжим повітрям. Аж виходить на ґанок мати хлопця-клієнта.
– Ви що, нам чергою поступилися?
– Ні, не хвилюйтеся. З газети я. Писатиму про Любов Пилипівну.
– Ой, напишіть гарно-гарно. Це така людина!
– А Ви хто, представтеся.
– Навіщо. Просто жителька села Краснопілля.
Постояв із хвильку на самоті та й прошу: «Дай Боже, щоб стаття вдалася, а то сорому не оберуся. На всю Коропщину».
Сповнений рішучості, прочиняю двері, а позаду вже чується шум двигуна: з авто випурхнула дівчина і попрямувала прямісінько до фотосалону.
– От уже, – пропускаючи поперед себе клієнтку, сварюся подумки, – і побалакати не дають.
 

Робота є робота

Та розумію, що нічого не вдієш…
Любов Пилипівна вставила в комп’ютер флешку. Перед нею на моніторі постав цілий «фоліант» знімків:
– Їх стільки, що тиждень роздруковуватиму. Для мене це не проблема, але ж організації недешево обійдеться. Скажіть точно, які саме потрібні?
Дівчина достеменно не могла пояснити.
– Тоді краще з’ясуйте.
Дзвінок по мобільному телефону – і все стало на свої місця…
Налаштовуюся на розмову, однак знову осічка.
– Здрастуйте, – вітається з порогу чоловік. – Мені треба фото на паспорт забрати.
Любов Пилипівна миттєво знайшла в комп’ютері потрібні знімки і, зауважу, не припиняла спілкуватися із замовником:
– Вибирайте, який Вам сподобається.
– Хм… Оцей, мабуть, – нарешті визначився клієнт.
– Ви на всіх гарно вийшли. Чим не жених!?. Але прислухайтеся до моєї думки, виберіть цей. Не на один же ж день.
– Гаразд, – після тривалої паузи. – Погоджуюся з Вами.
– І підчищати майже нічого. Родимку залишу. Це ж на документ. А так трішки тіні приберу і поріз на щоці.
– Станок такий, – посміхається чоловік.
– А, може, не треба гримувати, – жартую вже я, підтримуючи загальний настрій. – Бо якщо новий станок не купить, все одно поріжеться…
Бував у різних фотосалонах. Але, повірте, подібного спілкування між майстром і клієнтами щось і не пригадую. Команди були штамповані, близькі до військових: не заплющуйте очі, не кліпайте, не рухайтеся, посміхайтеся…
А тут настільки затишно, настільки енергетично заряджаєшся!..
 

Бо ж вона – Любов

У самому імені закладені її натура, її світогляд.
– У мене багато друзів, добрих знайомих. І не тільки на Чернігівщині, – тепло каже Любов Пилипівна. – Приязні зв’язки виникають досить несподівано. Пригадую, як у вікнах колишнього приміщення фотосалону я компонувала і вивішувала свої роботи на загальний огляд. Моїми знімками зацікавився професор зі Львова Михайло Алексеєнко, який приїхав до Коропа у приватних справах. Звідтоді ми здружилися і нерідко телефонуємо одне одному…
– А ось Ви із Кучмою, – вгледів фотокартку на полиці.
– Ніби й не з Президентом розмовляла, – ділиться враженнями пані Сагань. – Поводився просто, на рівних… Взагалі спілкувалася і фотографувала багатьох українських політиків, державних діячів. Не для хвальби буде сказано, але на різних заходах, під час випадкових зустрічей, мене й досі вгадують відомі в країні особи. Недавно бачилася з Олегом Ляшком, Михайлом Чечетовим. Не обминули, розпитали…
 

Праця, що в творчість перейшла

– Політики приходять і залишають сцену. Але Ви, як визнаний талант, як зразковий підприємець, надійно посідаєте трон «фотокнягині» Коропського району, – підношу комплімент до ніг майстрині. – А розкажіть, звідколи почалося сходження?
– Після школи, у 66-му, тітка запросила мене у Прибалтику відпочити на морі. Жила вона в Латвії, у Ризі. Місто мене вразило, і я, незважаючи на протистояння батьків, вирішила будь-що в ньому залишитися. Навмання, аби куди, вступила до профтехучилища №13 навчатися на фотографа. Мабуть, я була одна-єдина з учнів, хто ніколи не тримав у руках фотоапарата.
…Минуло більше сорока літ. Нині Любов Сагань – відмінник служби побуту України, успішний підприємець: лауреат районного та обласного конкурсів «Жінка року-2007».
І тут доречною стала моя зустріч із начальником Коропського відділення Менської МДПІ Ларисою Ларченко, котра не тільки знає Любов Сагань, як справного платника податків, але і є шанувальницею її творчості.
– Далеко не всі фотографи – підприємці, – зазначила керівник районної податкової. – Бо великих прибутків цей бізнес не приносить. Та й масштаб не той. Якось я побачила у комп’ютері Любові Пилипівни фото, і була вражена: «А де це такі півонії? Коли Ви знімали?».
– От-от…
І справді, пройшлася я до Успенської церкви і вочевидь переконалася. А скільки разів, поглинута справами, клопотами, я прошкувала повз і не помічала тієї краси. Любов Пилипівна дивиться на світ іншими очима. Це дано не кожному.
 

«Сердце, тебе не хочется покоя,

Сердце, как хорошо на свете жить…»*

– Я дуже люблю своїх клієнтів. І в тому, що досягла певних вершин, завдячую саме їм, – схвильовано каже Любов Пилипівна. – Бо те, що роблю, – це для них.
Батько часто застерігав про можливі непередбачувані повороти долі: «Не все, дочко, в житті постійне». Але, на щастя, у мене все склалося. Маю любих чоловіка Василя, сина Владислава і невістку Олечку, онуку Маринку, вже студентку, яка й досі називає мене другою мамою.
– Ви ж не надто про мене розписуйте, – посміхнулася на прощання. – Бо ще крила виростуть, полечу далеко-далеко. А хто ж тоді у нас фотографуватиме?
 
Олександр ФАЛЬЧЕВСЬКИЙ
фото автора та з архіву Любові Сагань
 
 
* Цю пісню Любов Пилипівна виконувала разом із директором районного Будинку культури під час вшанування її на конкурсі «Жінка року-2007». Ті слова написані ніби для неї, Любові Сагань!
 
Регион: 
Коропский район
Любов Сагань з Коропа – праця, що в творчість перейшла
Любов Сагань з Коропа – праця, що в творчість перейшла
Любов Сагань з Коропа – праця, що в творчість перейшла
Любов Сагань з Коропа – праця, що в творчість перейшла