Ексклюзивне інтерв’ю з паралімпійською чемпіонкою Оксаною Зубковською


Ексклюзивне інтерв’ю з паралімпійською чемпіонкою Оксаною Зубковською

Спортсмени, які змагалися на Паралімпійських іграх у Лондоні, вже переможці, адже їхня нездоланна сила волі і мужність викликають шану і повагу. Приємно, що в Туманному Альбіоні збірна України здобула загальнокомандне четверте місце. Одну із золотих медалей до копилки нашої країни принесла легкоатлетка Оксана Зубковська, уродженка Мени. З нею і веду бесіду.

– Оксано, тебе, напевно, переповнює радість від того, що зробила?
– Поїздка в Лондон далася нелегко. Після вдалого виступу чотири роки тому на Паралімпіаді в Пекіні, де завоювала золоту медаль у стрибках у довжину і встановила світовий рекорд – 6 м 28 см, у моєму житті відбулися чималі зміни. Я вийшла заміж, народила синочка Ванюшу.
Коли малюку виповнилося два місяці, переді мною постав нелегкий вибір: знову тренуватися чи ростити сина. Порадилася з мамою Ларисою Миколаївною. Вона без вагань погодилася допомагати. Майже два роки щотижня їздила до Києва: з понеділка до п’ятниці тішила онука в столиці, а на вихідні – назад до Мени. А у квітні, коли почалася серйозна підготовка до Лондона в Криму, мама аж чотири рази побувала там зі мною, щоб я могла повноцінно тренуватися.
Тож я серйозно налаштувалася на медаль заради родини. Головними моїми суперниками стали китаянка Жия Юньтікшян і білоруска Ганна Канюк, які стали призерками. Щоб їх перемогти в останній спробі, пішла на встановлення світового рекорду – 6 м 60 см. Коли стрибала, то подумки відчувала тепло мамине і синочка. Після вдалого стрибка емоції переповнювали мене, бо такого результату не чекала. Чимала заслуга в перемозі і наставника, заслуженого тренера України Юрія Горбаченка.
– Лариса Миколаївна, напевно, дуже зраділа за доньку?
– Відразу зателефонувала їй із Лондона і повідомила, що через десять хвилин мене урочисто нагороджуватимуть золотою медаллю. Після повернення додому мама розповіла, як зі сльозами на очах раділа, а маленький Ванюша зачаровано дивився на екран телевізора і тягнув до мене тендітні рученятка. Дивувався, чому мама не може його погладити, пригорнути.
– Оксано, в дитинстві ти росла дівчиною тихою і спокійною, і в один момент все змінилося. Що сталося?
– Навчалася у Менській міській середній школі ім. Т. Шев­ченка. Захоплюватися спортом почала після виховної години, коли класний керівник Ірина Гетьман запросила на зустріч із учнями тренера спортивного товариства «Колос» Надію Таратухіну. Вона так захоплено розповідала про легку атлетику, що на перше тренування прийшла половина класу. Але через кілька тижнів багато хто зрозумів, що ця справа не для них. Залишилася тільки нерозлучна трійця – Алла Федоренко, Наталія Царенко і я. Хоча, якщо чесно, до цього я про спорт і не думала. Потроху займалася танцями, а ще випалювала по дереву.
Із задоволенням бігала різні дистанції, стрибала у висоту і довжину. Без тренувань не могла прожити і дня. Багато часу проводила на стадіоні. За це мама дуже сердилася.
– Як справилися із ситуацією?
– Прагнула не відставати від однокласників. Але не завжди виходило. Підводив поганий зір, та я не могла про це сказати вчителям. Лікар приписав мені окуляри, але їх не носила. Так ніхто і не дізнався про хворобу, окрім мами.


– Після наполегливих тренувань з’явилися спортивні результати?
– Чотири роки тренувань під керівництвом Наталії Таратухіної не минули безслідно. Вже в десятому класі двічі виконала норматив кандидата у майстри спорту зі стрибків у довжину і висоту, завоювала звання чемпіонки України серед однолітків, встановила новий рекорд області серед дорослих у стрибках у висоту, взявши 1 м 75 см. До речі, після цього два рази його поновлювала і довела до 1 м 83 см.
Важливою виявилася перемога у стрибках у довжину на Всеукраїнських сільських спортивних іграх. Одночасно із врученням золотої медалі тренер Валерій Грядунов запросив мене на навчання до Броварського спортивного інтернату. Погодилася, здебільшого через те, що хотіла мати нормальні умови для тренування. Там закінчила 11 клас, а потім ще два роки навчалася у Броварському вищому училищі фізичної культури і спорту, стрибала у висоту. Виграла чемпіонат України з цього виду спорту, а от у стрибках у довжину посіла третє місце.
– Старання виявилися не марними, але це, напевно, був лише початок майбутніх великих перемог?
– Сконцентрувалася на тому, щоб і далі навчатися, подала документи в Національний університет фізичної культури і спорту України. Але вступила туди тільки з другої спроби. Підвів зір. Медична комісія не спромоглася відразу «дати добро» на навчання. Довелося піти на хитрість.
Неодноразово доводилося приховувати хворобу, переконувати медкомісію, щоб дали дозвіл на участь у престижних змаганнях. Стрибала у висоту, але одного разу Юрій Горбаченко сказав: «Оксано, ти маєш стрибати у довжину». Отак і почала серйозно тренуватися під його керівництвом. Дуже переживала, коли не стала призером у стрибках у довжину на літній Олімпіаді у 2004 році в Афінах.
Тоді вирішила, що немає чого приховувати свою недугу, і медкомісія перевела мене в паралімпійці.
– Що впливає на результат?
– Дальність стрибка у довжину з розбігу залежить від величини початкової швидкості польоту, кута і висоти. Важливо під час приземлення якомога далі залишити сліди у ямі. Для цього стрибун піднімає ступні ніг високо і далеко вперед. Тому Юрій Горбаченко навчив мене ритму останніх кроків і відштовхування, стрибків способами «зігнувши ноги», «прогнувшись», «ножицями», вибору розбігу, приземленню на обидві ноги, іншим премудростям стрибуна.
– Як готувалася до Паралімпіади-2008 у Пекіні?
– Не один рік. Стабільно показувала високі результати. На чемпіонаті світу 2007 року в Бразилії перемогла у стрибках у довжину. За що і одержала золоту медаль і звання майстра спорту міжнародного класу.
А через рік ознаменувався мій тріумф у Піднебесній, про що розповідала Вам на початку бесіди. До того ж, в Україні мене нагородили орденом «За заслуги» третього ступеня.
– Паралімпійців за лондонські медалі влада обіцяла щедро нагородити…
– На другий день приїзду додому мені виділили вказану суму грошей. А Президент України вручив орден «За заслуги» другого ступеня.
– Де ти побувала за час спортивної кар’єри?
– У Європі змагалася в Чехії, Греції, Англії, Угорщині, Польщі, Німеччині, Австрії, не кажучи вже про Росію, Білорусь. Із далекого зарубіжжя – Бразилія, Китай, Індія.
– До Мени навідуєшся?
– Два тижні тому приїжджала. Зустрілася з першим тренером Наталією Таратухіною, шкільними подругами, рідними.
– Колись ти говорила, що вийдеш заміж, як отримаєш паралімпійську нагороду?
– Чесно зізнаюся: так і зробила. Після тріумфу в Пекіні моїм судженим став Тарас. Він також спортсмен. Акробат. Тому ми чудово розуміємося.
– Оксано, які твої плани?
– Відпочину трохи і з новими силами готуватимуся до нових стартів.

Віктор Береговий, "Деснянка вільна"

Регион: 
Чернигов и область
Ексклюзивне інтерв’ю з паралімпійською чемпіонкою Оксаною Зубковською