Чернігівський партизан-цілитель


Чернігівський  партизан-цілитель

Зняти без жодного пострілу кількох вартових та голіруч впоратися з ворожими шпигунами – в цьому серед військових великого партизанського загону Івану Хижку не було рівних. Він знав усі тонкощі розвідувальної справи краще, ніж досвідчені радянські диверсанти, адже противника доводилося знешкоджувати зазвичай голими руками, аніж ножем чи кулею. Ще тоді, в 1941 році, в партизанських окопах Західної України, пообіцяв собі, що після Перемоги лікуватиме скалічених війною. Слова додержав, і тепер головні його вороги – це хвороби людей.

На Чернігівщині Івана Хижка називають місцевим Єлізаровим. Подейкують, що до нього самі лікарі приходять. У місті його часто можна зустріти, особливо, коли зустрічається з бойовими побратимами 9-го травня та в Лісограді в День партизанської слави. Святкує 89-річний ветеран ще дві дати – День медика та День військового розвідника. Ці свята – це все його життя.

Пристрої, які продовжують життя

–Спілкуватимуся лише в холодну та дощову погоду, – сказав мені в телефонній розмові Іван Хижко.
– Чому ж? – здивувався я.
– Гарної днини, – відрізав Іван Іванович, – на город поїду, там у мене десять соток…
…Ветеран Великої Вітчизняної війни Іван Хижко зустрів мене на порозі, двері були вже відчинені, ніби чекав пацієнта. Робочий кабінет – це окрема кімната в помешканні, зовсім не схожа на лікарню. Довкола багато різних пристроїв. Їх застосування мені невідоме, вже пізніше сивочолий розвідник розповів, що все це зробив сам. Аналогів його винаходів сьогодні не знає традиційна хірургія. Деякі з них за радянських часів Івану Хижку дали можливість стати кандидатом медичних наук та отримати медаль «Винахідник СРСР». Та він зовсім не радіє нагородам, адже ніхто в нашій країні не застосовує його «диво-речі».
– Якщо Україні це не потрібно,  віддам науковцям за кордон, аби не пропало, – бідкається Іван Іванович. – Там заберуть, як кажуть, із ногами й руками, тим паче, що на все є ліцензії.
Один із винаходів ветерана – спеціальний пристрій для остеосинтезу. В дерев’яній скриньці є багато металевих дрібничок, які, за його словами, допомагають відновлювати будь-які переломи людських кісток. А ще в партизана-розвідника на полиці припадають пилом десятки рукописів та багато наукової літератури. Іван Іванович недавно написав посібник із лікування остеохондрозу, ендартеріїту та трофічних виразок, а також готує до видавництва енциклопедію лікування суглобів людини.

Український партизан із підрозділу Кутузова

Народився Іван Іванович у 1923 році на Житомирщині в селі Дацьки. Там закінчив семирічку, а потім ще три роки навчався в сусідніх Коровинцях. Після закінчення 10-го класу Хижко разом із однокласниками поїхав фотографуватися до районного центру в Чуднів. І тоді на центральній площі оголосили: «Почалася війна!».
– Усі мої друзі порозбігалися врізнобіч, – згадує ветеран, – і я також чимдуж помчав додому, бо дуже злякався. Того ж дня сільське керівництво розпорядилося поставити нічні пости довкола села, і ми зі старшим братом Артемом зголосилися піти.
Увечері двоє хлопців «засіли» в кущах біля сільської дороги та чекали ворога. Вже дуже близько було чути постріли та вибухи авіабомб загарбника.
Колись брат Артем служив у прикордонних військах у Владивостоці, він знав, як знешкодити шпигуна та взяти його в полон. Дещо й розповів молодшому Івану.
Уночі двоє братів побачили стороннього чоловіка, який копирсався палкою в землі. У Івана та Артема з’явився план. Вони домовилися схопити незнайомця.
– Брат вибіг і став попереду шпигуна, а я позаду нього, – розповідає Іван Хижко. – Ми одночасно вигукнули: «Стояти, руки догори!». Від несподіванки та переляку чоловік упав горілиць. Уже потім в селищній раді з’ясувалося, що це житель сусіднього села, що тікав від фашистів.
Це був перший в житті повчальний момент, коли Іван зрозумів, що словом можна вбити, як пострілом.
У перші дні війни довелося відсиджуватися в селі, адже ніхто не знав, куди тікати. З сусідніх сіл надходила інформація, що притулок можна знайти лише за Дніпром. Єдина дорога до Києва була через залізницю у Бердичеві. Але його захопили німці, а охороняли союзні їм мадяри. Багато односельців разом із Хижком вирішили тікати саме цим шляхом. Довелося входити в довіру до загарбників, аби піти працювати на залізницю. У слушний момент планували захопити потяг та втекти до своїх.
– За кілька місяців спілкування з мадярами я майже вивчив їхню мову, – згадує Іван Хижко. – Добре пам’ятаю, як вони знущалися над простими людьми, поклявся їм цього не забути.
Одного дня перебіжчик із сусіднього села розповів, що фашисти дізналися про радянський партизанський загін, який дислокувався в лісі поблизу села Карпівці. Комусь потрібно було сповістити вояків про німецький рейд, Хижко й зголосився. Побіг селом, дійшов до залізничної станції, але там наткнувся на ворога.
– Neked dokumente, – вимагав документи озброєний мадяр.
– Methozu dokumente, – Іван Хижко відповів, що документи вдома.
Тоді почалася бійка, двох чатових Іван убив і втік до партизанів. Та назад уже дороги не було, адже його оголосили зрадником німецького народу. Там і зостався.
У житомирських лісах було кілька партизанських з’єднань. Івану дали притулок у підрозділі ім. Кутузова. Там його навчили навичкам рукопашного бою та дали зброю. Сотні разів Іван захоплював продовольчі склади фашистів, підривав мости та важливі залізничні шляхи, знешкоджував пости і засідки німців. Спритного та невловимого юнака постійно відправляли в розвідку. Він умів майже непомітно проникнути на будь-який об’єкт, виконати поставлене завдання та неушкодженим, а інколи з полоненими, повернутися до своїх. Усю війну Іван Хижко ходив із партизанами на Житомирщині, Рівненщині, Тернопільщині та Вінничині, визволяв Луцьк від загарбників.

Медицина в обмін на охорону Кремля

Після війни Іван Хижко працював у луцькій міліції, одночасно навчався в школі самбо.
– У Львові відкрили першу в тогочасній Україні спортивну школу самбо, – розповів ветеран. – Я мав дуже хороші результати, перемагав у національних змаганнях, а вже згодом навчав волинських працівників КДБ прийомам самозахисту.
На змаганнях із самбо в Москві Іван Хижко виборов перше місце у ваговій категорії до 70-ти кілограмів, став чемпіоном Радянського Союзу. На українського юнака відразу ж звернули увагу високопоставлені люди. «Чи не хочете ви, юначе, працювати зі мною? Гарантую пристойну заробітну плату та кар’єрний ріст, отримаєте квартиру в центрі міста», – запропонував Івану Хижку начальник охорони Кремля. Але Хижко від такої пропозиції відмовився: «Хочу стати лікарем і допомагати людям!» – відповів тоді високопосадовцю чемпіон.
Через кілька тижнів Іван вступив до Львівського медичного інституту. Вже через шість років молодого лікаря-травматолога направили працювати в Хмельницьку обласну лікарню. Потім працював у Ворошиловграді (сьогодні Луганськ), Сєверодонецьку.
– На одній із зустрічей випускників медінституту, – каже лікар, – я зустрівся зі своїм одногрупником. Він тоді був головним лікарем Чернігівської обласної лікарні, запропонував мені роботу в цьому закладі, обіцяв великі повноваження та житло.
Іван Хижко погодився і в 1968 році переїхав до Чернігова, де і живе сьогодні. Працював лікарем-травматологом, став ортопедом вищої категорії, був завідуючим травматологічного відділення…
Сьогодні Іван Іванович охоче приймає хворих у себе вдома. Не всі лікарі можуть надати кваліфіковану допомогу людям, тож вони звертаються до чернігівського «цілителя».
– Я не можу відмовити людям, в котрих проблеми зі здоров’ям, – розповідає Хижко. – Вони звертаються до мене майже кожного дня, отож сумувати на пенсії не доводиться.
У 2006–2008 роках Хижко спостерігав за впливом «сумки-кенгурушки» на опорно-руховий апарат дитини. Це такі собі рюкзаки, в котрих матусі на собі носять немовлят. Його дослідження виправдали підозри, він зробив важливий висновок: коли малюк спить у рюкзаку на плечах чи грудях мами, його кістки отримують велике навантаження. В результаті змалку в дитини розвивається сколіоз, остеохондроз та інші викривлення хребта. Він радить слідкувати батькам, аби їхні діти спали лише в горизонтальному положенні і тільки на зручному напівтвердому матраці ліжка.
Уже сьогодні до його застережень прислуховуються тисячі мешканців України. Вони дякують йому за те, що вберіг дитину від майбутніх відвідин лікарів-ортопедів.
Іван Хижко планує ще дуже багато чого дослідити, щоб вберегти українців від хвороб, на які часто хворіють люди в ХХІ столітті.
– Хочу написати спостереження про те, яке взуття краще носити, – ділиться планами лікар, – які фізичні вправи і в якому віці краще виконувати і ще багато іншого.
Іван Іванович кілька років тому придбав автомобіль. Їздить на дачу неподалік Чернігова, виїжджає з друзями на природу порибалити та назбирати грибів. Життєрадісний та відвертий дідусь вважає, що треба вести здоровий спосіб життя, часто бувати на відкритому повітрі, більше рухатися. Тоді й лікарям роботи менше буде.
У наступному році ветерану виповниться 90 років. Вирішив, що святкуватиме в широкому колі, адже до нього приїдуть не лише діти та онуки. Обов’язково привітають ветерана і ті, з ким воював, із ким працював і ті, кого повернув із того світу…

Віктор Ануфрієв, "Деснянка вільна"
Фото з архіву Івана Хижка

Регион: 
Чернигов и область
Чернігівський  партизан-цілитель
Чернігівський  партизан-цілитель
Чернігівський  партизан-цілитель