Бузковий туман


Бузковий туман

Життя прожити – не поле перейти. Так каже народна мудрість. І дуже правильно колись сказав відомий багатьом людям старшого покоління письменник, що «Жизнь надо прожить так, чтобы не было больно за бесцельно прожитые годы». Та не в усіх так виходить. Я не раз колись чув від сусідської доброї бабусі Федори (хай земля їй буде пухом), що в кожної людини «своя планида». Про це свідчать і ці коротенькі оповідки про долі двох жінок нашого поліського краю.

Природа того року розщедрилася на повені: води затопили не лише луки, а й пагорби. І аж наприкінці весни почали поступово скочуватись у долини та видолинки, в озеро Козари, а звідти – в сивий Дніпро, на правому березі якого, на високих піщаних кручах стояло двоє, мов близнята, білоруських сіл, Верхні й Нижні Жари. І хатинки в них були не схожі на наші, українські, бо лише тільки біля віконних рам трішки обмазані та чимось у когось побілені.
Галині, русявій красуні з українського села, що купалось у зеленому вбранні розлогих верб та м’язистих в’язів на лівому березі могутньої ріки, здавалося, що сонце там щедріше. Бо чого б то сусідські схили вже бузковим туманом повиті, а їхній бузок тільки збирається цвісти?
Саме з того боку після повені до неї несподівано прийшов на перше побачення парубок. Назвався Василем і подарував розкішний букет бузку. Від його пахощів світ навколо аж забринів ніжністю.
Тоді ж хлопець і зізнався, що минулої осені він її вперше побачив біля череди корів, що паслася поблизу річки, і вирішив знайти. Бо ж чимось незвіданим запала в душу, розтривожила серце його...
Від почутого дівчина зашарілася. Зволожилися довгі вії на голубих, наче озерця, очах. Взяла букет і тихо, сором’язливо мовила:
– Дякую, Васильку. Я так люблю бузок. Бо ж мені, на жаль, ще ніхто й ніколи не дарував квіти...
То була перша і, на жаль, остання зустріч. Тієї ж весни забрали хлопця в армію, а невдовзі гримнула війна. Десь далеко від рідного села і від сусіднього, що через Дніпро, де чекало його русокосе кохання, відібрала вій­на життя в білоруського хлопця...
Багато відтоді збігло води широким Дніпром. Всього було на довгій життєвій ниві і стоптаній-перетоптаній у постолах і босоніж стежині Галини, а згодом і бабусі Галі. З нерозлучним ціпком у натруджених руках простувала-дибала вона по ній туди-сюди, де, коли настав час, згасла і її зірка. Та хоч як багато часу не минуло, а колишнє парубоче зізнання і ті кілька гілочок бузку не забувалися. Ту щасливу мить коштовним спогадом перебирала бабуся Галя в пам’яті, а зволожені очі застилав бузковий туман...

Григорій Потапенко, "Деснянка вільна"

Регион: 
Городнянский район
Бузковий туман