...Бо серце кличе рідна сторона


...Бо серце кличе рідна сторона

Було село, а в тім селі...

Життя людини, закоханої в свій рідний край, наче сніп із золотавої пшениці, обперезане тугим перевеслом теплої любові і відданості тій землі, де у свій час колись було закопано пуповину, де, наче вітер молодий над тихим плесом озера Козари, швидко відлетіло у давнину дитинство. І молодість нестриноженим скакуном туди ж відцокотіла. Але ж подумки багато хто згадує ті роки, і тоді серце кличе до себе рідна сторона...
Написав заголовок і щемно стало на серці. Чому? Чому воно не співає від радості і солодкого трепету, коли мова заходить про свою малу батьківщину? Чому, коли роки відлітають безповоротно у минувшину, снігова паморозь укриває скроні й чуби, в душі десь закрадається непроханий смуток? Бо вже того, що було, не повернеш, не зустрінешся з багатьма земляками, з тими хлопцями і дівчатами, з якими довелося пасти гусей, свиней, корівок, бігати наввипередки за саморобним м’ячем, ходити з полотняними торбинками до школи, а згодом і нести на юнацьких плечах нелегку армійську службу. Бо немало їх, на превеликий жаль, уже відійшло за межу вічності. Бо нема вже давно і рідного, милого, незабутнього села Сивки, що було колись на лівому березі Дніпра – ріки-велета неньки України, найвіддаленішого населеного пункту Чернігівського району.
А було ж село, красиве село, а в тім селі... Життя вирувало, бо під час вечірнього відпочинку в сільбуді й біля його ґанку по дві-три сотні хлопців і дівчат бувало. Важко, дуже важко працювали, але усміхненими і веселими ходили. Були запальні танці під гармошку й радіолу доти, доки над селом не замахнулась державницько-соціалістично-комуністична сокира, яка всередині 60-х років минулого століття безжалісно й під корінь знищувала крислаті верби, в’язи і осокори, невеличкі садочки, що росли біля приземистих, накритих кулями житньої соломи чи осокою, очеретом, осель селян, котрі гнули спини й набивали тверді, як горіхи, мозолі за палички-трудодні на колгоспних роботах. Саме тоді можновладці витурювали з насиджених місць моїх батьків, батьків моїх друзів, дідусів і бабусь із онуками, бо, за їхніми словами, село і луки, що простяглися аж до самісінького Славутича, має затопити великою водою Київського водосховища.
Болісно було, ой, як болісно залишати рідне село, красиве озеро, могили рідних, близьких серцю людей. Болісно від тієї затії комуно-радянської системи й сьогодні. Бо і села нема, і від стресів та серцевих нападів у потойбічний світ передчасно відійшло багато, дуже багато його жителів.
Щоб не бути голослівним, варто розповісти ось про такий випадок, аби мати хоч якесь уявлення про те, чому наші батьки, діди так рано залишили нас і опинилися там, де на сьогодні їх цілі поселення вічного спокою. Лише в селищі Михайло-Коцюбинське їх кілька.

Мов підстрелений птах

...Ми стояли на причепуреному кладовищі, впритул біля якого присадибні ділянки моїх земляків Михайла Піпкуна, Миколи Бабича (рано і раптово помер), моєї хрещениці Наташі (її бабуся Степанида, батько Микола і мати Тетяна Потапенки також поховані за городом, на цьому кладовищі) та інших. Тут поховані й мої батьки (Царство їм Небесне і земля хай буде пухом), дід Павло, бабуся Орина, мати Надія, брат Микола Василя Свириденка (а батько похований у Сивках) і багато, дуже багато інших. Стояли і згадували їх теплими, добрими словами, згадували, звичайно ж, і рідне село, яке також давно померло, бо вже скільки літ і зим минуло, як воно зникло з карт. Нема села, нема і наших там осель.
Лише фундамент та фрагменти надпису залишилися від пам’ятника загиблим воїнам у боях за звільнення своєї Батьківщини у Великій Вітчизняній війні, що стояв колись біля самісінького приміщення сільської ради поряд із маленькими ялинками. Нині ці чепурні красуні (бачив я їх десь років вісім-дев’ять тому) високі, стрункі, тихо шепочуться поміж собою над залишками святого місця. Сам пам’ятник, за словами очевидців тих часів, перевезли в інше село.
Ось тоді, на Радоницю, тут, на кладовищі, від своєї сестрички Олі я вперше і почув про той випадок. Вона розповіла нам, двом Грицькам, мені та Григорію Пантелійовичу Навозенку, який багато років працював фельдшером на швидкій допомозі в 
М.-Коцюбинській райлікарні, про те, як його мати, а наша тітка Галя, тілом захищала свою землю, свій хліб.
– Вона, – крізь сльози казала Оля, – долілиць упала на своєму клаптику городу, де росло і вже наливалося зерном колосся житечка, розпростерла, мов лебідка, натруджені мозолясті руки і, мов підстрелена птаха, ридаючи на весь голос, що пронизував до кісток, кричала-благала: «Ні, не дам, не дам, гаспиди безбожні, хліб орати! Боже праведний наш, зглянься і заступися!» Бачив, як у Гриші на сумних очах з’явилися сльози, тремтів голос у сестрички, боляче стало на серці і в мене.
– Ти, браток, був тоді в армії, – мовила далі Оля. – Хотіла тобі про це давно розказати, щоб, може, колись та щось про це написав, але все якось не виходило. Тоді і наша матуся Параска з гірким плачем радилась із батьком: «Що нам робити, Миколай, мо’ вирвати ще зелену цибулю, а то знешкодять?» Батько їй відповів: «Не треба. Що буде, те й буде. Мо’ вони схаменуться...»
І Бог, мабуть, почув благання тітки Галі, наших рідних, інших страждальників. Бо ж механізатор, якого начальство спорядило дизелем переорювати городи тих, хто не хотів силоміць виселятися, побачивши жіночку, котра грудьми, як солдат на війні, захищала свою рідну землю, зблід, перехрестився і вивів із борозни гусеничну техніку.

...А пам’ять живе і житиме в серцях живих

Після примусово-добровільного виселення над луками ще довго кигикали чайки, жалібно цвірінькали горобці, які в морози, засніжені зими завжди знаходили собі прихисток у солом’яних стріхах осель селян. За селом і його жителями у журбі великій, здавалося, була вся природа. Роз’їхалися, розійшлися сивківці у різних напрямках і в різні кінці не лише свого району. Крім селищ М.-Коцюбинське, Олишівка, Седнів, сіл Халявин, Жукотки, Мохнатин і Кувечичі, Довжик і Смолин, багатьох інших, земляків можна зустріти і в Чернігові, Прилуках, столиці України, інших містах світу білого.
Та, на превеликий жаль, дуже багатьох нема вже в живих, нема того рідного села і нема там уже рідної хати, в якій народився, в якій любив полежати на черені теплої печі, де сушилося жито чи просо, де на долівці біля тієї печі босими ногами м’яв коноплі, де матуся ткала домашнє полотно...
Але згадка про це ні на мить не меркне в серцях усіх нас, ще живих. І житиме доти, доки житимемо ми. Про це красномовно свідчить і той факт, що ось в останні роки літні сивківці і їхня молода поросль на День молоді винаймають багатомісний пасажирський автобус і їдуть у рідні місця. Їдуть і своїми «легковушками» з багатьох населених пунктів, аби гуртом походити по рідній землі, побувати на кладовищі, поплавати на тихому плесі рідного озера, уквітчаному білосніжними ліліями, скуштувати смачної юшки, помилуватися луговими квітами, вдихнути на повні груди цілющого повітря, потанцювати, поспілкуватися, згадати багато про що, зарядитися позитивною енергією для подальшого життя і нових зустрічей у рідному краї. Бо серце завжди кличе рідна сторона...
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Ось такий пам’ятник колись був у колишньому моєму рідному селі Сивки. 
Його зафіксував на фотоплівку ще півстоліття тому син потомственних рибалок Михайло Трохимович Ващенко
 
Григорій ПОТАПЕНКО,
член Національної спілки журналістів України
Деснянка вільна №23 (426)
 
Регион: 
Чернигов и область
...Бо серце кличе рідна сторона