Кобзарі і їхні горщики


Кобзарі і їхні горщики

Олешня на Ріпкинщині — то село гончарів. Це відомо не тільки на Чернігівщині. Бо дзвенить їхня кераміка не лише по всій Україні. Чого лишень варті справжні витвори мистецтва заслуженого народного майстра гончарної справи України, учасника штурму Берліна, олешнянця Івана Бібіка.

 Власне, в Олешні гончарі — мало не через двір живуть. А то й поряд. Підтримав керамістів-самоучок ще брат відомої просвітительки-педагога Софії Русової Олександр Ліндфорс, організувавши їх в артіль. Звідтоді і варять олешнянські горщики смачнючі борщі, у макітрах хизуються вареники з сиром, у гладишках холоне у погребі молоко, у вазонах з чистої глини хіба ж такі герані та фікуси ростуть. А що вже свищики-пищики висвистують…

 На узліссі Олешні притулився старовинний будиночок із традиційними олешнянськими різьбленими віконницями. Живуть тут Галина Йосипівна й Модест Михайлович Кобзарі. Та музичне у них лише прізвище, а руки — золоті, гончарські. Вважайте, всеньке життя вони ліплять горщики з гладишками. Ось так уже й вік звікували, крутячи своє гончарне коло, котре так схоже на круговерть земного життя…

 Галина Йосипівна жінка ставна, якось і бабусею її не назвеш. А Модест Михайлович невисокий, але хвацький, непосидючий. І поряд вони виглядають дуже колоритно, ніби доповнюючи одне одного. Оселя у Кобзарів ошатна. Все прикрашено вишивками Галини Йосипівни, аж мигтять ув очах подушки, підузорники, серветки, скатертини і картини. Навіть фартух у господині червоними квітами гаптований.

 — Одружилися ми з Модестом 1959 року. Отож 53 роки вдвох і живемо. Вже й золоте весілля позаду. Трьох синів виростили, одного, на жаль, на світі немає. Четверо онуків тішать нашу старість… Нині горщиків уже менше ліпимо, зате нароблених ще багацько. З такого посуду і їсти приємно. Аж здоров’я додається.

 З Галиною Йосипівною не можна не погодитися. Адже глина з давніх-давен вважається сонячним матеріалом, котрий несе у собі позитивну енергетику.

 Поцікавилася, звідки у Модеста Михайловича таке рідкісне ім’я. Виявляється, дід його служив у Польщі. Там ім’я і вподобав. Так і онука назвав. Але незважаючи на аристократичне наймення, малому Модестові ще з дитинства довелося нелегко. Бо батько воював, а з шістьох дітей у родині хлопець був найстаршим. З 8 літ почав він ліпити горщики, тож до одруження став великим у тому ділі спеціалістом.

 А Галина Йосипівна родом із сусіднього села Ловинь. Росла без батька. То було теж несолодко. Сьомий клас закінчувала і няньчила двох синів директорові школи… Заміж ішла і все вміла робити. А одружилися, то мали усього 5 соток городу. Довелося самим ліс корчувати, аби землі доточити. Нині город у них красивий, садок чудовий. Бо до всього руки докладені й бажання. А тоді, наприкінці 50-х років, разом зі своїм Модестом і горщики почала робити. Він коло крутить, а Галині теж біганини вистачає. І глину треба качати, і притирати готові вироби, і сушити. Уявіть собі, кераміка випалюється у печі 20 годин, для цього треба спалити 20 складометрів сухої сосни. А ще ж і на роботу жінка ходила. Працювала у місцевій дільничній лікарні. Нині заклад закрили. Горщиками, звісно, на базарі торгували. Це був неабиякий прибуток для родини — оте гончарне ремесло.

 Прожили Модест Михайлович з Галиною Йосипівною кілька років, і раптом горе на їхні голови. Захворів чоловік, та так тяжко, що давали йому лише три місяці життя. Операцію складну зробили. Аж минулося. І донині Галина Йосипівна випоює його настоянками-бальзамами, власноруч зробленими. Калганівкою, калинівкою, на чазі, на березових бруньках…

 Тепер уже роки, як кажуть, даються взнаки. Та до синів, онуків подружжя звертається по допомогу лише коли є якась велика справа. Чи там дах пофарбувати, чи ще щось. Бо без роботи сільській людині якось аж недобре стає — такий у нас, українців, уже менталітет… Отож картоплю Галина Йосипівна копала, сидячи на табуретці. А Модест Михайлович носив.

 Подружжям Кобзарів не натішиться і сільський голова Надія Авраменко. Саме вона і привела нас до них у гості. Адже вироби подружжя — то гордість усього села на різних виставках та ярмарках.

 Нині в Олешні золота пора. Ягідна закінчилася, а настала грибна. Осінь виявилася на гриби багатою. Отож буде чим частувати гостей взимку. А навколо таке роздолля. Ліс же у Кобзарів майже у дворі. Навколо свині дикі бігають, лисиці, козулі.

 — А знаєте, — каже Модест Михайлович, — що дикий козлик своїх діток не покидає. Разом з козулею виховує. І щоразу їх кличе, коли куди далеко забредуть.

 Мабуть, з роками стаєш мудрішим і починаєш розуміти, що справжнє життя, воно не у складнощах та марноті марнот, а у святій і щемній простоті, схожій на свіжу скоринку спеченого у печі домашнього хліба, на золоті горщики, що аж дзвенять на сонці, на павутину бабиного літа, котра летить, може, й у космічну далечінь…

 І, врешті-решт, хто сказав, що не святі горщики ліплять? Саме святі і щирі люди на цій землі.

 

Людмила ПАРХОМЕНКО

hvilya.com

Регион: 
Репкинский район
Кобзарі і їхні горщики